Свято-Успенська Унівська Лавра – древня українська християнська святиня, центральна обитель Галицької єпархії впродовж XIV–XVIII ст., осередок чернечого життя, визначний центр духовности та культури, і, водночас, унікальна історична пам’ятка із цікавим архітектурним ансамблем, один із найдавніших монастирських комплексів України.

 

Чернеча гора в Уневі є тим неповторно спокійним місцем, де знаходиться цвинтар, на якому спочивають ченці. Зачаровує тиша і краса цього місця, надихаючи на молитву. Однак виявляється, що багато століть тому тут вирувало життя давнього городища. Місцеві мешканці зберегли в переказах і його назву — Володимирів град.

 

В давні часи монастирі мали оборонне значення, в них під час набігів завойовників переховувалися жителі навколишніх сіл. Відомо, що Унівський монастир був добре укріплений і мав могутню в’їзну браму. Про її існування до недавнього часу можна було лише здогадуватися, оскільки жодні писемні джерела про це не згадують. І ось влітку 2002 р., цілком випадково, внаслідок земельних робіт, було виявлено залишки в’їздної брами та середньовічні оборонниі укріпленя. Брама знаходиться 50 м південніше від сучасних митрополичих палат. Розкопками відкрито лише східну частину цієї великої будівлі. Про те, що вона мала більшу протяжність, свідчать характерні для середньовіччя підбрамні опорні елементи. В середній частині будівлі була дорога, викладена з тесаних каменів. Зі східного боку до споруди прилягав насипний земляний вал, який у пізнішому часі був ліквідований.

 

З 1946 по 1989 р. УГКЦ пережила тяжкі випробування, але вистояла та загартувалася у вірі. “Церквою мучеників“ назвав УГКЦ патріарх Йосиф Сліпий у своїй доповіді, присвяченій 35-ій річниці початку переслідування нашої Церкви.
В кінці 1940-их – на поч. 50-их рр. організаційну структуру Церкви повністю зруйновали арешти єпископату та багатьох священиків і вірних, насадження режиму православ’я та репресії проти непокірних. Однак люди зуміли зберегти в своїх серцях віру Христову і вірність своїй Церкв, всупереч усім труднощам і перешкодам. У часи катакомбної Церкви миряни продовжували плекати різні форми благочестя. Підпільні священики таємно відправляли богослужіння, хрестили, сповідали, наражаючи себе на небезпеку. Так щоденною молитвою, посвятою та жертвою наша Церква здобувала свободу віри. Спогадами про ці нелегкі часи діляться з нами ті, хто перейшов через них.